Поняття
МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ – поняття,
що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби
Відродження: макрокосм – великий світ, мікрокосм – малий світ або людина. Ці
поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей
великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.
АНТРОПОЦЕНТРИЗМ – логічний
наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та
мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості
світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення,
усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.
ГЕЛІОЦНТРИЗМ – висунуте
М.Коперніком положення, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос)
центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше
геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе
становище людини в світі.
СИМПАТІЯ СВІТОВА – у поглядах та
ідеях багатьох мислителів Відродження – взаємний потяг усіх речей та явищ
дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної
світової душі.
ПАНПСИХІЗМ – позиція, яка наділяє
усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та
активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як
одухотворені істоти.
\\\ТЕоцентричний характер
середньовічної філософії визначав такі її риси, як Провиденциалізм- вчення про
те, що все у своєму розвитку рухається до заздалегідь визначеної Богом мети,
Креационізм – ідея створення світу Богом із
"нічого" в обмежений відрізок часу, Авторитаризм- опора на авторитети
і догмати церкви, їх сприйняття як незаперечних істин. Філософськими джерелами
середньовічної філософії є вчення Платона та Аристотеля.
1 питяння зміни світоглядних
орієнтирів доби середньовіччя
Основною причиною радикальних
змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до
європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми
державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної
цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія
ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами,
культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна
державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані,
перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши
врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність,
ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у
всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут
дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу,
оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння
життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого
людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у
втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна
кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява
християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно
досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало
автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка
божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно
продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух,
пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в
умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства
в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської
цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та
середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.
Античній світогляд 1. Політеїзм
(багатобожжя). 2. Боги є частиною
природи, або уособленням природних стихій. 3. Вихідні якості богів: сила,
могутність; 4. Боги впорядковують та
оздоблюють світ. 5. Космос, природа —
загальні умови існування богів і людей.
6. Людина спирається у своїх вчинках на знання. 7. Головне життєве завдання людини —
здійснення подвигу. 8. У
сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через
зовнішнє. 9. Люди поділяються за
етнічними та родовими ознаками. 10.
Панування натуралістичного світосприйняття.
Середньовічний світогляд 1. Монотеїзм (єдинобожжя). 2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває
за межами світу (трансцендентність). 3.
Вихідна якість Бога—любов до людини. 4.
Бог творить світ із нічого. 5. Природа
не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної
енергії. 6. Людина в усьому
покладається на віру в Бога. 7. Головне
життєве завдання людини - спасіння душі.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти
внутрішнє. 9. Всі люди є рівними перед
Богом. 10. Панування символічного
світосприйняття;
Як бачимо, основні світоглядні
орієнтири під час переходу від Античності до Середньовіччя змінюються на
протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному.
Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина,
по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє
поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське
життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все
людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і
тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому,
що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на
Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність
усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і
принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного
милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на
Землю свого сина — Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі
"іскру Божу", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення
та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно
розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали винятково
релігійні догмати (вихідні незмінні положення).
2 питання
Апологетика і патристика в середньовічній філософії
Апологетика
Розпочинається становлення
філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило
переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували,
представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу
із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали
розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності
Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри,
співвідношення віри та знання.
Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в
питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і
негативний.
Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл.
100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл.
185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли
досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба
використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд
більш істинний, ніж попередній.
Прихильники негативного ставлення до античної філософії -
найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише
засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі
зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у
свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку
Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене
мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі
скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану.
Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі.
Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в
Ісуса Христа.
Патристика
Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися
на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати
своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до
спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви,
розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її
представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції,
Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий",
"Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське
вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у
собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю.
Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав
перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси
виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і,
зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у
ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна.
Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для
врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури
(у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином
Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає
лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання
божественних справ і духовних об'єктів.
Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на
відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду.
Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне
повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості.
Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома
"вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім"
Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї
середньовічної культури.
Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення
відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський
письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних
мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика,
риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого
"Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку
віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку
філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у
своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні
переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської
освіченості.
У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один
цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму
відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття
поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але
здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність
першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа
створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей
Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ
відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ
повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту
природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.
3 питання \
\схоластика середньовіччя . полеміка номіналістів та
реалістів
Поле́міка між реалі́стами і номіналі́стами - одна з
центральних тем розвитку філософської думки в Середньовіччі.
Ця полеміка почалася з суто теологічного питання про
сутність «реальності» Святої Трійці та її «іпостасей». Реалізм настоював на реальності
саме «єдності» Триєдиного Бога. Номіналізм справді реальними вважав «лики»
(іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто
філософського характеру — про статус реальності категорій загального і
одиничного.
Реалісти, говорячи про єдність «Божественної Трійці»,
обстоювали, по суті, традиційно об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежність
від матеріально — чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять
«універсалій»), тим самим даючи останньому статусу єдино справжньої реальності.
Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про реальність саме іпостасей Трійці,
по суті, відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей
і явищ, пов'язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним
існуванням конкретних речей.
Полеміка між реалістами і номіналістами впродовж
подальшої історії середньовічної філософії приводила то до різкого розмежування
її учасників, то набувала таких більш прихованих («стертих») форм, як так
званий «концептуалізм». Позиції останнього поділяв П'єр Абеляр (1079—1142) —
видатний мислитель Середньовіччя. Найвідомішою рисою Абелярової позиції було
звернення до розуму, як провідного інструменту і критерію в пошуках істини.
Один із провідних принципів середньовічної філософії — підпорядкування розуму
вірі — починаючи з VI — VII ст. не так жорстко (як, скажімо, в часи Тертуліана)
проводився у філософських дослідження. Уже в Августина, який недвозначно
вказував на безперечну вищість віри даної розумом, знаходимо водночас виразний
потяг до раціонального упорядкування і систематизації теології (нагадаємо, що
«формально-юридичне», упорядковуючи, «дисциплінуюче» начало — характерна ознака
латино-римської ментальності). Так само Еріугена говорить про відсутність
суперечностей між «правильним розумом» і «істинним авторитетом», а Ансельм
Кентерберійський відверто проповідує ідею "раціонального " доведення
буття Божого.
Схоластика — це
специфічна середньовічна християнська філософія, що панувала в шкільному
навчанні. Основне завдання схоластики полягало в обґрунтуванні, захисті і
систематизації непорушних богословських істин. її історія умовно розпадається
на три періоди. VIII — XII ст. охоплюють підготовку і ранній період схоластики.
Для XIII — XV ст. характерні спочатку розквіт, а потім занепад схоластичної
філософії.
Через всю історію
філософії Середньовіччя червоною ниткою проходить суперечка номіналістів з
реалістами. Зовнішній привід до суперечки: популярний у середні віки коментатор
(III ст.) Порфирій поставив у своєму «Isagoge» запитання: по-перше — існують
роди і види (genera et species) самостійно чи існують тільки в думках, по-друге
— якщо існують, то це тіла чи безтілесні речі, по-третє — вони мають окреме
буття чи існують у чуттєвих предметах і поряд з ними? Загальне (рід і вид) позначалося
тоді терміном universale. В основному питання полягало в тому, чи є універсали
чимось реальним (realia), тобто, як тоді висловлювалися, речами, що існують
поза Розумом людини, чи вони — лише слова. Останній термін у XII ст. звичайно
замінювався словом «пошеп» («ім'я»). Звідси назва двох ворогуючих течій:
реалісти («universalia sunt res») і номіналісти («universalia sunt nomina»).
Реалізм і номіналізм можна теж поділити на ряд типів і відтінків. Крайній
реалізм — «загальне реально до речей», або по пунктах Порфирія: — універсалії
реальні, існуючі поза людським розумом; мають духовну природу; трансцендентні
чуттєвому світу і передують окремим речам. Помірний реалізм — по-перше —
універсали реальні; по-друге — універсали збігаються, по суті справи, з «формами»
і, як такі, по-третє — іманентні речам чуттєвого світу. Номіналізм на противагу
реалізму стверджував, що «універсали суть імена (назви) після речей». Реальні
тільки окремі, одиничні індивідуальні речі. Універсали не існують «ні на небі,
ні на землі», ні в божественній свідомості, ні в чуттєвому світі, позбавлені
об'єктивної значущості за межами людської думки і мови. Коли так, то відпадають
і два інших запитання Порфирія. Концептуалізм — найбільш помірний вид
номіналізму, що допускав існування загального, але лише в людських поняттях, що
фіксують подібні риси в речах. Проблема номіналізму — реалізму має три аспекти:
онтологічний — охоплює питання про самостійне існування ідей, духовної суті,
тілесних речей тощо; гносеологічний — займається проблемою природи, творення і
значущості понять; логічний — вирішує питання про взаємодію загального і
окремого.
У Середньовіччі
творцем схоластики вважали Ансельма Кентерберійського, якого називали «другим
Августіном», бо від Августіна взяв багато чого, насамперед принципи взаємодії
Віри і Розуму, а також поняття Бога. Серед праць — «Монолог», «Додаток до
міркування», трактати про основні питання теології, реальність і характер Бога.
Ансельм Кентерберійський, так само як Еріугена, тісно поєднував філософську істину
— Розум і Істину одкровення — Віру. Мислення має бути підлегле вірі, яка є
передумовою, і без Віри немає справжнього пізнання. У словах «вірю, щоб
розуміти» (credo, ut intelligam) Ансельм Кентерберійський чітко визначає
позицію схоласта. Віра має бути висхідною і метою раціонального мислення, але
Віра повинна бути виключена з операцій мислення, не може служити аргументом.
Розум вільний і самостійний — але в межах догматів. Девіз Ансельма
Кентерберійського: «Віра шукає Розум». Уперше сформулював завдання теології і
філософії. Ансельм Кентерберійський у розумінні світу стояв ближче до Платона:
реальні тільки поняття (одиничні і загальні). Істина є не тільки в мисленні, а
самостійна, реально існує. Судження щирі, тому що входять в істину взагалі,
тому, наприклад, і справедливі дії на основі поняття справедливості взагалі.
Ставлення Ансельма Кентерберійського до універсалій — загальних понять, що
мають власне, незалежне від одиничних речей існування, показує, що вони
зв'язані з істиною. Докази буття Бога складаються з двох посилок: перша
випливає з того, що Бог є сущим і має таку властивість, що не можна мислити
деяке суще вище порядку, аніж Бог. Отже, Бог існує в мисленні людей. Друга
посилка полягає в з'ясуванні, якщо те, що таке велике, що не можна мислити нічого
ще більшого, не може існувати лише в мисленні людини і що якби це було так, то
було б неможливо осмислити визначену річ ще більшою і такою, що існувала б
незалежно від мислення людини, реально. Звідси Бог існує не тільки в мисленні
людей.
Іоанн Росцеллін —
основний представник номіналізму в епоху ранньої схоластики, вчив, що поза
окремими речами не існує нічого, немає кольору поза конкретним кольором, немає
мудрості поза мудрою душею. Загальне не має ніякої власної реальності, реально
можуть існувати тільки окремі речі. Загальні поняття (ідеї або універсали) є
лише звуками, голосом, мовою. Іоанн Росцеллін запропонував тритеїстичну
доктрину: якщо існують три божественні особи, то існує не один, а три
самостійних боги, — і тим самим похитнув і августіанську концепцію єдності
церкви, тому що вказав, що єдність церкви як однорідного тіла Христа є порожнім
звуком, що в дійсності існує різнорідність окремих індивідів. У 1092 році
Церковний собор у Суассоні оголосив вчення Іоанна Росцелліна єретичним.
Учень Іоанна
Росцелліна — П'єр Абеляр намагався примирити реалізм і номіналізм, формулюючи
вчення, що називається концептуалізмом. Загальне, вважалося, не існує реально
поза речами. Загальне існує в самих речах і виділяється Розумом людини, коли
розглядаються, вивчаються речі. Розум («концепт») породжує загальне, і для
Розуму людини загальне повністю реальне. Разом з тим, оскільки Розум людини
повністю реальний, то і загальне в Розумі реальне. Що ж стосується вчення про
Трійцю, то П'єр Абеляр пропонував вирішити суперечність: Три Особи Трійці — це
три атрибути, невід'ємні якості Бога, а саме: могутність, мудрість і доброта.
Разом утворюють досконалу Істоту. Виходило, що П'єр Абеляр фактично говорить
про одну особу Бога і зводить Трійцю до існування якостей однієї особи.
Виступивши проти крайнього номіналізму Росцеліна та крайнього реалізму Гільома
в характерному для середньовічної філософії сперечанні про природу універсалій,
П'єр Абеляр формулює особистий підхід до проблеми універсалій, універсали не
мають самостійної дійсності, а справді існують лише окремі речі. Проте
універсали можуть одержувати певну реальність у сфері розуму як поняття в
результаті діяльності розуму. У питанні про взаємодію віри та розуму П'єр
Абеляр дотримувався помірної позиції, намагався вирішити проблему, як зробити
віру зрозумілою з допомогою доводів розуму, оскільки розуміти, що не можна
вірити в те, що незрозуміле. Погляди П'єра Абеляра рішуче відкинуто, осуджено
католицькою церквою як єретичні.
Важливий вплив на
філософію Середньовіччя мали схоластики домініканського ордену, найвидатніші з
яких — Альберт Великий та Хома Аквінський, що пристосували вчення Аристотеля до
католицизму. Одним з перших Альберт Великий (Альберт фон Больштедт Magnus),
зрозумів, що проникнення античного мислення в сферу культури Західної Європи не
можна зупинити і що, навпаки, варто використовувати філософську мудрість
античності для обґрунтування і зміцнення християнства. У своїй творчості
Альберт Великий часто звертається до трактатів Аристотеля, коментує їх, зокрема
високо оцінює логіку. В її дусі знову вводить у схоластику XIII ст. реалістичне
вирішення проблеми універсалій, причому в її компромісній формі, відводить
філософії самостійнішу роль, аніж старші схоласти. Широта філософських,
природничо-наукових і богословських інтересів Альберта Великого стала
підставою, щоб його називали doctor universalia, а починаючи з XIV ст. вважали
гідним звання Великий. В основних питаннях обидва філософи — Альберт Великий і
Хома Аквінський — дотримувались однакової думки.\
5.3. Філософські
ідеї пізнього Відродження.
У XVI ст. у
філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної
кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними
культурними основами, ніж з античністю. Тому, з одного боку, посилюється
тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт
вимірювати людиною, як це було раніше. З іншого боку, у міркуваннях про природу
людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для
неї переламати хід власного життя. Зазначені моменти яскраво виявились у творі
"Зодіак життя", надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був
ІҐєр-Анджело Мандзоллі з м.Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо
популярний у Європі часів Просвітництва.
Світ у міркуваннях
Мандзоллі постає нескінченним, оскільки невичерпною є творча енергія Бога.
Водночас світ існує вічно, оскільки Бог творить його не довільно, а з
необхідністю, і ця необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу всіх
речей Всюди у світі присутня душа, що животворить
його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає
можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про
можливість існування інших планет, заселених живими істотами — Бог творить світ
не для нас, а для себе.
Драматичні мотиви
в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького
гуманіста^ Мішеля Монтен�� (1533—1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває звичайна
людина, а оскільки кожна людина є представником людського роду, то шлях до
пізнання людини лежить через самоаналіз. У самоаналізі й пізнанні ми повинні
покладатися на розум і піддавати все сумніву. Якщо, наприклад, розумом ми не
здатні осягнути Бога, то тоді нам пізнання Бога непотрібне, адже інтуїція не
дає надійних знань і не може зробити людину кращою. Дослідження ж релігій
показує, що всі вони мають принципову єдність і базуються на звичаях; ці звичаї
необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків. Реально ж Бог
проявляє себе як необхідність, що панує у природі. Ця необхідність однакова для
усього, а тому може існувати багато світів.
Загальні тенденції
розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні
запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити
насамперед Бернардіно Телезіо (1509—1598). Основний твір філософа має
характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565
р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути
спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не
пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою.
Відповідно людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони
досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога
лежить за межами природного розуму людини.
Безперечно,
"зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є^ Джордано Брун�� (1548—1600). Він народився у м.Нола, тому часто фігурує у літературі під ім'ям
Ноланець. Справжнє його ім'я — Філіппо, але 1565 р. він стає
ченцем-домініканцем і отримує ім'я Джордано. У 1576 р. він зрікся чернецтва
через переслідування за свої погляди. З Італії Джордано втік аж до Женеви,
потім — до Франції. У 1583— 1585 рр. він перебував в Оксфорді, потім — знову у
Франції, далі — у Німеччині та Чехії... Таким неспокійним та мінливим було
життя цього генія бунтарського духу. У 1592 р. Джордано потрапляє до в'язниці
папської інквізиції. 17 лютого 1600 р. Джордано спалено в Римі на Полі квітів.
Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне
Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим,
єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Матерією Всесвіту є
світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У
згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у
мінімумі — атомі, що має потенції максимуму. Активність матерії спричиняється
світовою душею — усезагальною формою, яка містить у собі розум і загальну
причину. Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя;
останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою
існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має
центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття
притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з
планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Бруно також вважав, що і сонця,
і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як
сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень:
природа дорівнює буттю, буття — сутності, сутність — Богові, Бог — внутрішній
основі речей. Своєрідну ієрархію рівнів створює Джордано Бруно у сфері
пізнання. Пізнання розпочинається з відчуття, що дає нам речі та образи; образи
попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне; інтелект,
подальша сходинка, переводить знання у ранг мислення, а розум знаменує
охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна
інтуїція). Цим ученням Бруно частково приєднується до міркувань представників
зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань
(І.Кант).
У людині Бруно
висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним\
Відродження на той
час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й
інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей
Галілео Галілея (1564—1642), який висловився так: “Я радше прагну знайти одну
істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші
питання, не досягаючи ніякої істини”. Відповідно до такого розуміння мети
пізнання суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть
літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально
наближеним до сучасного наукового стилю. Природа для Галілея уже не виповнена
таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які
можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: “Природа невблаганна і
незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та
спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить
межі накладених на неї законів”. У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється
один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт
байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється
у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме
математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини:
“Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси,
піраміди та інші математичні фігури”.
Виходячи з таких
тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих
"первинних" і "вторинних" якостей речей: “Не думаю, що для
збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається
що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби
вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не
запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють
собою не більше, ніж імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не
більше, ніж імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів”.
Отже, за Галілеєм,
первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а
вторинні — з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні
людина — уже не мікрокосм, природа — не одухотворена сутність. Проте це
відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування
первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки,
зокрема й до класичної науки загалом.
4 питянна раннє
відродженняУ
XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати
епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін
вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом
суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи.
Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл
тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на
тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім
ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та
духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний,
непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто
складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи
філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують
подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності.
В цілому італійська філософія Відродження не є якимсь
повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З
іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній
схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні
певні риси, що не властиві античності. Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного
устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї
(феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин.
Характеризується він невизначеністю соціально-класової структури, а звідси — неоднорідністю
ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто
розмаїті і не обмежуються лише античною культурою. Так, період Відродження на
перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Філософія Платона спрямовується
проти католицької теології та авторитету Арістотеля в схоластичному його
тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій,
звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти
матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема
його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обгрунтування
непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного
релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.
Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але
оригінальної,очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень.
Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції,
запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень
епікурейської школи і стоїцизму.
Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні
єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі
підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію,
розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом
цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.
На формування філософії Відродження, безперечно, мали
суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі.
Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії
середньовічної філософії.
Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська
філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також
наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Італії та
Західній Європі в XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної
філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм
Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових
галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві —
астрономії, механіці, географії та інших науках.
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі
філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято
називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як
античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в
основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса
світогляду епохи Відроджен-ня: орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя
можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною.
Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людсько-го
почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в
епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді:
не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали
нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником
певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що
представляє саму себе.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва
позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи
Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного
індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність
(буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних
цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та
благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість,
пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних
рис епохи Відродження є також її гуманізм, і Світоглядною спрямованістю
Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична
спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні
в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою
собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога
(середні віки)
.В епоху античності людина вважалася природною істотою,
оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини
залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї.
В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її
доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості
людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого
спасіння.
Визначний італійський мислитель епохи Відродження Піко
делла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і
зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми
тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб
і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею
та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми
встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу
якого я тебе віддаю".
\Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має
вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна
істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот.
Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя
та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні
середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину
відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним
смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми
мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю
діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно
з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті
достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану,
багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого
благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального
вдосконалення шляхом прилучення до культури.
Філософія Відродження переглядає також середньовічне
ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала
несамостійного,. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму
античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грець-ке
"пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою,
неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється.
Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось
позаприродним, трансцендентним.
світоглядний переворот епохи Відродження проявився також
у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно
(1548—1600).
Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована
М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про
Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для
розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Немає коментарів:
Дописати коментар